ЗУСТРІЧІ з Тичиною, Сингаївським

Володимир Москвич
ЗУСТРІЧ З ТИЧИНОЮ — ЖИВИМ І МУЗЕЙНИМ

З живим Павлом Тичиною мене познайомила Ліна Костенко, а з музейним Павлом Тичиною — Григорій Донець.

Продивляючись сторінки Facebook, я натрапив у розділі «Літературно-меморіальний музей-квартира П.Г.Тичини» на цитати із творів поета раннього періоду його творчості. 
Серед них була така:
   «Не чіпайте моєї Вкраїни!
   Хай, по-вашому, вмерла вона.
   Скажіть, нащо ці ваші знущання та кпини?
   Не чіпайте — прошу вас — моєї Вкраїни.
   Тільки ж це моя втіха одна!»

Прочитавши ці слова, я зупинив подих… Серце забилось частіше й гучніше… Цей вірш, написаний у 1911 році, звучить по-сучасному, розриває душу. Молодий Тичина із далекого минулого, ніби потрапивши в сьогоденний Донбас, де путінська фашистська Росія покриває міста і села Донеччини смертоносною зброєю, спричиняючи загибель тисячі мирних жителів і військових, звертається до кремлівської верхівки:
«Не чіпайте моєї Вкраїни!»Поет Тичина з цими словами стає поряд з українськими бійцями і волонтерами в ряди захисників Вітчизни. Я, відчуваючи гостру необхідність долучитися до цієї теми, розгорнув цитату Тичини у вірш «Не чіпайте моєї Вкраїни…»:

«Згадаєм вірші молодого Тичини,
І сповниться гнівом чарівність душі,
Бо клич «Не чіпайте моєї Вкраїни!»
Гартує рішучість людей до межі.

А вірші Тичини в теперішнім часі
Милують так з гордістю наші серця…
Злий ворог руйнує усе на Донбасі —
Знущанням «братерським» не видно кінця.

    А Тичина, Тичина, Тичина…
    Гей, квітують розкішні поля.
    Сонцесяйна в садах Україна —
    Наймиліша поету земля.

Поетове слово, як віща зірниця,
Палає у грудях пророчим вогнем:
Не вмре Україна — бездонна криниця
Премудрості людства, куди ми ідем.

«Прошу, не чіпайте моєї Вкраїни», —
Колиска утіхи поета-творця…
Святий ореол молодого Тичини
Зворушить навік небайдужі серця».

06.05.15 //«Не чіпайте моєї Вкраїни…», Володимир Москвич

Відомо, що в першій третині ХХ століття Павло Тичина феноменально заявив про себе як самобутній поетичний талант з патріотичною українською тематикою творів.
Поезія раннього Тичини, в якій він висловлює свою любов до України, що спонтанно ллється із його душі в рядках:
«Не знаю і сам я, за що так люблю
Безчасную тую Вкраїну мою?» —
була і залишається для мене молитвою.
«Золотий гомін» його поезії, що забринів у «Сонячних кларнетах», зачарував мене назавжди.
Творчість П.Тичини цього періоду — це дарунок долі Україні, коли він заявив:
«Блакить мою душу обвіяла…
Душа моя сонця намріяла.
Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав!»
   //«Добридень тобі, Україно моя!»

ЗУСТРІЧ З ТИЧИНОЮ — МУЗЕЙНИМ

Виникла потреба стати ближче до Тичини. 25 квітня 2015 року я відвідав Київський музей видатного українського поета. Цей день — найщасливіший у моєму житті.
У квартиру Тичини, що стала всенародним музеєм, я потрапив уперше. І, природно, мене вразило усвідомлення, що в цьому квартирному просторі жив Павло Тичина, ходив цими кімнатами, працював, відпочивав, приймав гостей, яких було в нього доволі багато. Квартира Тичини, тепер квартира-музей, має 5 кімнат, окрім кухні. І в кожній кімнаті книги, тисячі книг. І все, що є в кімнатах, правдиве, натуральне, його, тичининське, чого він торкався своїми руками. Неймовірно, та правда.

Перша музейна кімната, куди я потрапив — це кабінет, де Павло Григорович приймав гостей. Боже мій! Очі розбігаються, дух захоплює. Скільки різних речей, якими користувався славетний поет, не просто людина, а геній… Першим потрапляє на очі кларнет, що спокійно відпочиває на столі і якому судилося започаткувати поетичну епоху «Сонячні кларнети».

 Мені дозволили потримати кларнет, знаменитий тичининський кларнет. Мороз по шкірі пробіг, коли я взяв його, вважай, із поетових рук у свої. Голова закрутилась… Щось неймовірне творилось зі мною.
 Бачу рояль, на якому майстерно грав Тичина і який слугував друзям мистецької когорти. Мелодії цього рояля торкались душі співаків: Івана Козловського, Зої Гайдай, Івана Паторжинського, друзів-композиторів: Григорія Верьовки, Віктора Косенка, Юрія Мейтуса, Елеонори Скрипчинської, Михайла Вериківського та багатьох інших.

П.Тичина дуже добре розумівся на музиці, відчуваючи її душею.
Бувало, давав слушні зауваження композиторам.
Бандура, яка експонується в музеї, за життя Тичини служила прекрасним акомпанементом співакам із безлічі гостей у квартирі поета.
 
Благоговійне сприйняття Тичиною музикальної гармонії світу — одна з визначальних рис поета, який навколишній світ осягав почуттями.
 
У кімнаті-кабінеті на письмовому столі лежить «Кобзар» Т. Шевченка маленького формату, можна сказати, кишеньковий «Кобзар», з яким П.Тичина не розлучався ніколи.

 Лідія Петрівна, дружина поета, на клаптику паперу, укладеного під палітурку «книжечки», записала: «Цей маленький «Кобзар» П.Г. завжди возив із собою. Куди би він не їхав, у нього в чемодані був цей «Кобзар». Поруч лежить роман О.Гончара «Тронка» з помітками П.Тичини.
Ще на столі зберігаються реліквії, як пам’ять про поета, олівці, ручки, окуляри.
 
Кожна музейна кімната має свої особливості, але всіх їх об’єднує визначальна ознака — це наявність книг. Найбільше їх розміщено в його бібліотеці (14 тисяч). А всього у квартирі Тичини зібрано понад 20 тисяч. Літературознавець Іван Іллєнко назвав музей Тичини «книгоградом».
 

 Приміщення освячується «присутністю» батьків, тому ми бачимо у вітальні П.Тичини портрети батьків поета: матері Марії Василівни (1861 - 1916 рр.) і Тараса Шевченка (духовного батька). Портрета батька Тичини, сільського дяка і вчителя церковно-приходської школи, Григорія Тимофійовича (1850 -1906 рр.) нема через відсутність його фотографій.

Інша характерна особливість музею П.Тичини — наповненість його різними пейзажними, жанровими, портретними картинами таких художників, як Олексій Шовкуненко, Катерина Білокур, Микола Глущенко, Василь Касіян, Михайло Дерегус, Олена Кульчицька та інші.
Сам Тичина знався на малярстві і добре малював. В експозиції музею представлені поетові малюнки. Звертає на себе увагу його автопортрет, виконаний олівцем. Схожість доскональна.

 У розвитку його художніх здібностей допоміг художник Михайло Жук, учитель поета. Близькі люди навіть ладили Павлу Тичині «художнє» майбутнє з порадою вступити в петербурзьку Академію мистецтв, де свого часу навчався Тарас Шевченко. Не сталось: грошей на квиток потягом не було, як записав він пізніше у щоденнику.
 

 У світ музейного Тичини вводив мене Донець Григорій Григорович, головний зберігач фондів Літературно-меморіального музею-квартири П.Г.Тичини в місті Києві, який нещодавно (лютий 2015 р.) став керівником музею Павла Тичини після Сосновської Тетяни Вікторівни, правнучки поета, яка була директором музею біля двадцяти років. Вона 27 лютого 2015 року призначена Генеральним директором Національного музею історії України.

ЗУСТРІЧ З ТИЧИНОЮ — ЖИВИМ

Живого Павла Тичину я мав щастя бачити в 1952 році, коли був студентом Київського педінституту ім. Горького.
З Тичиною я, так би мовити, зустрівся у приміщенні Спілки письменників, що знаходилась на тодішній вулиці Ворошилова (будинок №3), зараз Ярославів Вал, завдячуючи Ліні Костенко, з якою я навчався на факультеті російської філології в одній групі. Вона сповістила новину, що у Спілці письменників мають

обговорюватись вірші молодих поетів, де ми обов’язково повинні бути. Ледь переводячи дух, зайшли ми до зали, і Ліна, смикнувши мене за рукав, прошепотіла : «Дивись… Тичина…». На невеличкій сцені за столом сидів Павло Григорович, а поряд стояв хлопець (поет), який щойно, як я зрозумів, прочитав вірша і чекав своєї участі. Тема стосувалась молодості через зображення закоханої пари.  

 Коли Павло Григорович аналізував зміст віршованого твору молодого поета, тому, я думаю, було непереливки. Він, переминаючись з ноги на ногу, ніяковів. Йому, мабуть, було жарко від професійної критики. Павло Григорович делікатно, але точно і гостро зауважив авторові стосовно змісту і форми його вірша з назвою «Молодість» зі створеним образом, де парубок і дівчина стоять поряд, і він тримає її руку у своїх руках, як на лубочній картині.

  Чую голос Тичини: «Що це за молодість? У такому віці парубок повинен дівчину обійняти, притиснути, закрутити, доводячи її до знемоги. Така поведінка героїв відповідає природі стосунків між молодими людьми… А у вас вони нерухомі, застиглі, ніби мертві. Такою молодість не буває».

Зауваження великого майстра поетичного слова того вечора у Спілці письменників, думаю, були слушними для всіх номінантів, як і для мене. 


Отже, з живим Павлом Тичиною мене познайомила Ліна Костенко, а з музейним — Григорій Донець.

Залишаючи музей, висловлюю вдячність Григорію Григоровичу Донцю, який душевно прийняв мене і глибоко розкрив особливості побуту Павла Григоровича, ввів мене в сімейну обстановку мешканців квартири і познайомив з багатьма гостями незабутнього поета.
Щиро завдячую методисту музею Вірі Мовчан, яка супроводжувала екскурсію і зробила безліч світлин.

На прощання хочу сказати:
«Не знаю і сам я, за що так люблю»
— Павла Григоровича Тичину.

27.04.2015
Володимир Москвич
Вперше опубліковано на Фейсбук, завдяки Надії Музичук
(перейти за посиланням) 

Володимир Москвич

ЗУСТРІЧІ З МИКОЛОЮ СИНГАЇВСЬКИМ

Мені випала честь бути знайомим із Миколою Федоровичем Сингаївським, відомим українським письменником, лауреатом премій ім. О. Бойченка та ім. М. Островського, поетом-піснярем, автором знаменитої пісні «Чорнобривці», з-під пера якого вийшло понад 70 книжок.

Микола Федорович  – пісняр від народження. З дитинства він був зворушено-закоханий в українську пісню. Ця любов до народної пісні привела Миколу Сингаївського в літературу. Народна пісня для митця завжди була і залишається неповторним скарбом української душі, її національної традиції, з притаманною ладогармонійною побудовою, особливо відчуваються у хоровому багатоголоссі української нації, для якої пісня є генетичним кодом.

Безумовно, пісенність української мови є тією гармонією озвучених слів, які з любов’ю співаються та промовляються нашим народом. Дмитро Павличко у передмові до збірки пісень Миколи Сингаївського «Безсмертник» писав: «Пісні М. Сингаївського близькі до фольклорних, ясні й прості за образною системою, але головне їхнє достоїнство в тому, що вони відбивають зворушення сучасної людини, яка шукає й знаходить основоположні моральні цінності в своєму зв'язку з рідною землею, бачить свою душу крізь чисті джерела того краю, де минулося її дитинство».

Подією в Семиполках 9 лютого 1996 р. став візит до школи поета Миколи Сингаївського, котрий приїхав разом зі своїм другом – поетом Анатолієм Луценком.  На зустрічі з семиполківцями Микола Федорович натхненно читав свої вірші, котрих знав напам’ять близько півсотні, також озвучив і своє бачення покращення долі людей. На його думку, спасіння держави, що опинилася в глибокій економічній кризі, – в працелюбності українського народу (хлопчиком поет був пастухом, ходив за плугом,а також і грядки прополював, і солому скиртував).
Учениці 7 класу колективно читали вірш поета «Батьківське поле», а Ю. Гаврилюк декламувала «Від серця поклонюсь».

Продовжилася зустріч біля стародавньої велетенської верби середини ХІХ ст., що зросла на місці колишнього панського помістя. Про її природну та історичну цінність казали у своїх віршах А. Луценко та Б. Жорницький, в оповіданні – В. Гузій, у пісні – В. Москвич. Припускають, під цією вербою побував і О. Пушкін: у травні 1820 р. його шлях пролягав через Семиполки, коли поета переправляли на заслання з Петербурга на Південь. Саме про це і мовиться у вірші А. Луценка «Пушкін у Семиполках» (книга «Не все розгубив», 1995 р.).
Вдруге М. Сингаївський приїхав у Семиполківську школу 26грудня 1996 р., коли відзначалося сторіччя навчального закладу. З ним завітали й композитор Василь Волощук та співак А. Кобзар. Тоді Микола Федорович прочитав свого вірша, приуроченого знаменній події школи, і підписав його: «Вчителям і учням Семиполківської школи – з любов’ю». 

Звертаючись персонально до дітей нашого краю, я нагадав, що творчість Миколи Сингаївського вивчається з першого класу і до випускного, тому познайомитись із живим класиком для школярів села Семиполки було знаменною подією.
Цього дня прозвучала пісня на слова Володимира Москвича «Семиполківська верба» у виконанні автора музики Василя Волощука та пісня Миколи Сингаївського «Станція Древлянка» у виконанні А. Кобзаря.

22 лютого 2013